Краєзнавство. Голосіїво - наш дім
Видатні особистості Голосіївського району.
В нашому Голосіївському районі в різні часи жили і працювали видатні особистості: композитор, педагог, диригент Рейнгольд Глієр; композитор, основоположник української класичної музики Микола Лисенко; композитор, диригент і педагог Григорій Верьовка; хоровий диригент, фольклорист Леопольд Ященко; поет "недостріляного" відродження, перекладач, публіцист Максим Рильський; поет, археолог, член ОУН та Проводу українських націоналістів Олег Ольжич; один з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу Валерій Лобановський; поет, письменник, сатирик-гуморист Павло Глазовий; актор, драматург, корифей українського побутового театру Панас Саксаганський. Всі вони прославили Україну і були відомі за її межами, тож пам'ятаємо їх і пишаємося тим, що вони жили і творили в нашому районі.
Максим Тадейович Рильський
Максим Рильський спочатку навчався в приватній гімназії Науменка і деякий час жив у родині Миколи Лисенка. Лисенко особисто давав Максимові уроки музики, і пізніше, за свідченням очевидців, поет став неперевершеним імпровізатором. У 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.
В 1919-1929 роках Максим Рильський учителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. В юності він познайомився з корифеями української сцени Садовським та Заньковецькою, пізніше разом із братами Іваном та Богданом багато енергії віддавав драмгуртку в Романівці, де був режисером, актором, декоратором і музикантом водночас. Пізніше, з 1935 по 1942 роки Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету. Для театру він переклав українською чимало оперних арій, хорів, сцен.
Свого першого вірша Максим Рильський написав у 7 років, а у 15 вийшла його перша поетична збірка "На білих островах". Далі протягом двадцятих років одна за одною виходять іще 6 поетичних збірок, окремі поеми, переклади (Рильський перекладав із 13 мов), але в жодній поезії й словом не згадувалось про партію, жовтень, соціалізм. Це, а також приналежність до гурту "неокласиків", близьке знайомство з Миколою Зеровим, Андрієм Ніковським, Павлом Филиповичем, Григорієм Косинкою (усі вони були знищені репресивним апаратом НКВД) кинуло тінь "неблагонадійності" і на самого Рильського. 19 березня 1931 року, в день 36-ліття його арештовують і п'ять місяців тримають на Лук'янівці, вимагаючи зізнання в контрреволюційній діяльності. Після ув'язнення Рильський вимушено проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору. Його творчість поділилася на два річища - офіційне та ліричне, в останньому йому вдалося створити справжні взірці високої поезії.
Максим Рильський відійшов у вічність 24 липня 1964 року в Києві і похований на Байковому кладовищі.
В 1965 році на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві, де він жив і працював у 1951-1964 роках (колишня назва - Радянська). Вулиця пролягає поруч із Голосіївським парком, який 1964 року теж був названий на честь Рильського. В 2003 році біля центрального входу до парку відкрито пам'ятник поетові.
У будинку в Києві, де жив Максим Рильський (нинішня адреса - вул. Максима Рильського, 7), з 1968 року працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзове погруддя Рильського. Одна із бібліотек ЦБС Голосіївського району також носить ім'я Максима Рильського.
В 1972 році постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Максима Рильського за найкращий переклад.
Валерій Васильович Лобановський
-001.jpg)
футболіст та футбольний тренер. Валерій Лобановський народився 6 січня 1939 року в Києві, його сім'я мешкала на Деміївці в Голосіївському районі. Навчався у київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). На будинку школи встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Валерій Васильович багаторічний наставник "Динамо" (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віцечемпіоном Європи 1988 року. Тренер збірної України у 2000-2001 роках. Один з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу. Виховав цілу плеяду видатних українських футболістів, які стали "зірками" європейського та світового футболу: Олега Блохіна, Ігоря Бєланова, Олександра Заварова, Леоніда Буряка, Олексія Михайличенко, Андрія Шевченко. 7 травня 2002 року у Запоріжжі під час матчу "Динамо" з "Металургом" у Лобановського стався інсульт. Термінова операція не допомогла і 13 травня серце Валерія Лобановського зупинилося. У травні 2002 року його ім'я присвоїли київському стадіону "Динамо" і на території стадіону встановили пам'ятник Валерію Лобановському.
Олег Ольжич
український поет, археолог, член ОУН та Проводу українських націоналістів. Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року в Житомирі в родині відомого українського поета Олександра Олеся.
Родина Олега в 1912-1919 роках жила заможно та мешкала в Києві, в прибутковому будинку Файбишенко на Новій забудові, вулиці Антоновича, 64/16, точніше на розі вулиць Антоновича та Івана Федорова.
У неповні 23 роки Олег Ольжич захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі за темою "Неолітична розписна кераміка Галичини". Він першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію. Перш ніж стати поетом, мав славу відомого археолога. Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь в експедиціях.
Як член ОУН, у 1938-му брав участь у проголошенні Карпатської України, а після її розгрому вів партизанську боротьбу в Карпатах із угорськими окупантами. Потрапив у полон, деякий час перебував у концентраційному таборі, звідки дивом врятувався завдяки клопотанню угорських вчених.
В 1941-1942 роках Олег Ольжич жив у Києві, по вулиці Гетьмана Павла Скоропадського, 15, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 Олег став одним з організаторів політично-громадського центру - Української Національної Ради у Києві.
Гестапо заарештувало Ольжича 25 травня 1944-го на квартирі у Львові. Його відправили в концтабір Заксенхаузен і жорстоко катували протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: "Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!". Помер в ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті.
На будинку, розташованому за вулицею Гетьмана Павла Скоропадського, 15, де жив Олег Ольжич у 1941-1942 роках встановлено меморіальну дошку.
Рейнгольд Моріцевіч Глієр
.jpg)
Києві у родині німця Моріца Глієра та польки Жозефіни Корчак. Коли Рейнгольду було десять років, він уперше взяв до рук скрипку. Свого часу, дідусь композитора переїхав до Києва та купив будинок на вулиці Басейній № 6, відкривши там майстерню з виробництва духових музичних інструментів. Сімейну справу продовжив батько композитора, який хотів, щоб і юний Рейнгольд займався родинним ремеслом, але Рейнгольд наважився ослухатись батьків і вступив до київського музичного училища, а після його закінчення вступив і до Московської консерваторії.
Рейнгольд Глієр тривалий час жив у Києві по вулиці Басейній №6, та вулиці Антоновича, 23. За роки роботи у Києві композитору вдалося створити не лише власну композиторську школу, з якої вийшли два найяскравіших представники української музики першої половини ХХ століття - Борис Лятошинський та Левко Ревуцький, але і значно активізувати мистецьке життя нашого міста. На його запрошення у Києві відбувались гастролі провідних тогочасних музикантів та композиторів: Сергія Рахманінова, Олександра Гречанінова, Сергія Прокоф'єва, Яші Хейфеця та інших.
Велику увагу композитор приділяв українській тематиці, зокрема це симфонічна картина-балет "Запорожці", симфонічна поема "Заповіт" пам'яті Тараса Шевченка, музика до драматичних вистав "Іван Гус" та "Гайдамаки", "Подражаніє Ієзекіїлю" за віршем Тараса Шевченка та містерії "Великий льох" за поемами Шевченка, він часто також звертався до мотивів українських народних пісень в симфонічних творах. В останні роки життя композитор працював над балетом "Тарас Бульба" за повістю Миколи Гоголя.
Друзі та сучасники згадували композитора як "Людину з добрим серцем, чуттєву та поетичну". Глієр вважав, що любов та краса змінюють світ на краще, тому його твори вражають чуттєвою ліричністю та проникливістю. "Передавати свої похмурі настрої у музиці я вважаю злочином", - любив говорити учням видатний композитор.
Своїм життєвим кредо Рейнгольд Глієр вважав: "Композитор зобов'язаний вчитися до кінця своїх днів, удосконалювати свою майстерність, розвивати та збагачувати своє світосприйняття, йти вперед та вперед…".
Його ім'я носить Київське музичне училище (зараз Муніципальна академія музики імені Рейнгольда Глієра).
Леопольд Іванович Ященко
хоровий диригент, композитор, засновник та керівник хору "Гомін" народився 2 червня 1928 року в Києві.
Навчався в Київській консерваторії, закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де працював у наступні роки. Захистив кандидатську дисертацію "Українське народне багатоголосся".
У 1968-му підписав колективного листа до ЦК КПРС проти закритих судових процесів над політв'язнями, за що був звільнений з роботи. У 1969 році Леопольд Ященко створив етнографічний хор "Гомін", який відроджував у Києві народні свята та звичаї й виконував майже виключно українські народні пісні. Саме "Гомін" став першим музичним колективом, який виконав "Ще не вмерла Україна", "Боже Великий, Єдиний", "Ой у лузі червона калина" у Києві.
За два роки радянська влада визнала колектив "націоналістичним" і згодом закрила його, а самого Леопольда Ященка виключили зі Спілки композиторів України.
У 1984 році він знову організував етнографічний хор, якому згодом повернули назву "Гомін". Колектив зачарував киян своїми виступами просто неба у Гідропарку та інших локаціях міста.
Окрім роботи з творчим колективом, Леопольд Ященко упорядкував збірки народних пісень та романсів, а також став автором власних творів на вірші Лесі Українки, Дмитра Павличка та інших відомих поетів.
10 січня 1991 року на різдвяному вечорі у Будинку художника хор заспівав "Ой радуйся, земле, Син Божий народився", який транслювався по Українському республіканському телебаченню і зібрав біля екранів телевізорів сотні тисяч глядачів.
Леопольд Ященко пішов з життя 2 квітня 2016 року на 87-му році життя. Його знав увесь Київ - чоловіка з сопілкою в руках, незмінно вдягненого у вишиванку, без якого не минало жодне етнографічне свято чи важлива суспільна подія. У Києві за адресою Голосіївський проспект, 102/1, де жив Леопольд Ященко встановили меморіальну дошку на його честь і прозвучали пісні Леопольда Ященка у виконанні гурта "Гомін" у повному складі. В 2022 році провулок Василя Жуковського перейменували на Леопольда Ященка.
Павло Прокопович Глазовий
в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім'ї хлібороба. В 11 років Павло Глазовий пережив Голодомор, ставши свідком смерті від голоду свого брата та молодшої сестрички.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути вчителем української мови. Один рік попрацював вчителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, і з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка. Війна застала його в Західній Білорусії, потім боронив Ленінград, нагороджений медаллю "За оборону Ленінграда", демобілізувався в 1947 році. Павло Глазовий повернувся додому з трьома бойовими орденами та медалями, та вступив у Криворізький педінститут, де його і запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті. З 1950 по 1961 рік працював заступником редактора журналу "Перець", згодом - заступником головного редактора журналу "Мистецтво". Був головним редактором журналу "Новини кіноекрану".
Сатира Павла Глазового завжди була гострою, дошкульною, нищівною. Партія боялася гострого пера Глазового і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любив народ. Великий гуморист жив у Києві досить скромно. Найбільше багатство - книги.
Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України: Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова та багатьох інших майстрів сміху.
Найвідоміші збірки Павла Глазового: "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Смійтесь, друзі, на здоров'я", "Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх".
Павло Глазовий відійшов у вічність 29 жовтня 2004 року, похований в Києві на Байковому кладовищі.
8 листопада 2011 року у Києві, на будинку за вулицею Гетьмана Павла Скоропадського, 25, де з 1951 по 2004 рік жив і творив поет-гуморист, встановлено гранітну меморіальну дошку.
Григорій Гурійович Верьовка
диригент й педагог - щиро залюблений у народну пісню, присвятив їй свій талант і все своє життя.
Григорій Верьовка народився 25 грудня 1895 року в місті Березна, що на Чернігівщині в родині селянина-ремісника. Верьовка був шостим у родині, усього в сім'ї було 12 дітей. Батько майбутнього композитора служив регентом у церковному хорі, грав на скрипці, саме він став першим вчителем для свого сина. Мати знала багато українських пісень і чудово виконувала їх. Музикально обдароване подружжя прищеплювало своїм дітям любов до народної пісні. Потім хлопчика віддали до архієрейського хору в Чернігові. Він мав гарний голос та здібності у музиці.
Пізніше Григорій вступив до духовного училища, в 1916 році він закінчив Чернігівську семінарію, де він навчився грати на музичних інструментах, співав та став регентом хору. Тоді Верьовка познайомився з відомим українським поетом Павлом Тичиною. Між творчими людьми зав'язалася міцна дружба. В 1918-1921 роках навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції та диригування. Інститут закінчив у 1933 році екстерном як диригент. Під час навчання Григорій створює ліричні романси на слова друга-поета Павла Тичини, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру, хорові розробки народних пісень.
Від 1919 року працював організатором і керівником самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва. В 1923-1927 роках працював в музично-драматичному інституті, від 1931 року - в Київській консерваторії.
Але уславився Григорій Верьовка нaсамперед як художній керівник і головний диригент організованого ним в 1943 році Українського народного хору (з 1965-го його імені). Цей талановитий колектив, знаний нині в усьому світі, активно популяризує українське музично-хорове та хореографічне мистецтво.
Під час гастролей хору в Мюнхені, у жовтні 1959 року, радянськими спецслужбами був вбитий Степан Бандера. До концертного залу на виступ хору зайшли люди з похоронної процесії. Напруження нагадувало очікування вибуху бомби. Григорій Гурійович звично став перед хором, звів руки, змахнув, - і зал охопило могутнє "Реве та стогне Дніпр широкий". Замість вибуху бомби - шквал оплесків. А потім диригент і хор розпочали "Чуєш, брате мій!". Це було духовним мостом єднання.
Григорій Верьовка відійшов у вічність 21 жовтня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
На фасаді будинку де жив і працював Григорій Верьовка в 1949-1964 роках за вулицею Гетьмана Павла Скоропадського, 5 встановлена меморіальна дошка.
Микола Віталійович Лисенко
.webp)
композитор, піаніст, диригент, педагог і музичний етнограф, його ще називають "батьком української національної музики".
Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Глобинського району. Його батько був офіцером орденського кірасирського полку, а мати походила з полтавського поміщицького роду Луценків.
Домашнім навчанням Миколи займалася мати - вчила сина французької мови, вишуканих манер і танців. У 1855 році Микола Лисенко став учнем у 2-й Харківській гімназії. Одночасно приватно займався музикою і поступово став відомим у Харкові піаністом.
Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев'ять років. Це була популярна на той час полька. Щоб підтримати юний талант, до дня народження Миколи, батько видав у Києві партитуру польки друкарським способом.
У 1859 році, після закінчення гімназії, вступив на природничий факультет Харківського університету, коли ж родина у 1860 році переїхала до Києва, Микола перевівся до Київського університету на фізико-математичний факультет. У 1864 році закінчив його з відзнакою. У травні 1865 року захистив дисертацію. Ще під час навчання в університеті Лисенко долучився до діяльності "Київської громади", брав участь у підготовці "Словаря української мови" Бориса Грінченка, диригував студентським хором, був одним з організаторів недільних шкіл для робітників, організовував концерти.
У 1867 pоці Лисенко виїжджає до Лейпцига, де два роки навчається в консерваторії, опановує гру на скрипці й органі, бере додаткові лекції з композиції й теорії музики. Тут він видає підготовлену ще в Києві збірку українських народних пісень. З успіхом концертує європейськими сценами.
Після закінчення Лейпцизької консерваторії повертається до Києва, де поринає у музичне життя та громадську діяльність. Роботу в музичній школі поєднує зі збиранням та популяризацією народних пісень, якими захопився ще в юності.
Микола Лисенко приятелював з Михайлом Старицьким, Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою. Микола Віталійович був хрещеним батьком Максима Рильського, і коли той став сиротою, Микола Віталійович забрав його жити до себе та навчав мистецтву імпровізації.
Творча спадщина Миколи Лисенка вражає. Він автор 10 опер на українські теми, найвідоміші: "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", "Енеїда"; 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Тараса Шевченка); 40 хорових творів; симфонічні твори. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень.
24 жовтня 1912 року Микола Лисенко відійшов у вічність. Відспівування композитора було здійснено у Володимирському соборі Києва. Хор, що йшов попереду траурної процесії, складався з 1200 осіб. За старовинним козацьким звичаєм труна була накрита китайкою - суконним полотном червоного кольору. Похований на Байковому кладовищі.
У 1962 році струнному квартету Київської державної філармонії було присвоєно ім'я М. В. Лисенка, а також організовано музичний конкурс імені Миколи Лисенка. До 1992 року він мав статус національного, а з 1992 року - став міжнародним.
Бюст Миколи Лисенка встановлено у Київській філармонії. 29 грудня 1965 року поряд із Національною оперою України на Театральній площі було відкрито пам'ятник. Пам'ятник встановлено також на батьківщині композитора у селі Гриньки.
У київській квартирі композитора за вулицею Саксаганського, 95 в якій він жив у 1898-1912 роках відкрито меморіальний музей.
Панас Карпович Саксаганський
Тобілевич) народився 15 травня 1859 року в Кам'яно-Костувате на Херсонщині (тепер Миколаївська область) у родині збіднілого шляхтича - управителя поміщицьких маєтків. Панас Саксаганський визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи Марка Кропивницького, один з корифеїв українського побутового театру. В своєму сценічному псевдонімі Саксаганський увічнив батьківщину матері Євдокії - вона походила з містечка Саксагань.
Початкову освіту Панас здобув у Бобринецькій початковій школі і ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав, потім навчався у Єлисаветградському реальному училищі, і долучився до аматорського гуртка Марка Кропивницького.
Закінчивши училище, Панас обрав професію військового, служив в 58-му Празькому піхотному полку, розташованому в Миколаєві. Та дуже скоро зрозумів, що це не для нього. До того ж, він зустрів Михайла Старицького, який запропонував зіграти у "Наталці Полтавці" роль Возного. Так, у 24 роки наймолодший із Тобілевичів став професійним актором.
Дуже скоро про талановитого актора заговорили у пресі. Саксаганському пророкували велике майбутнє. Його гра на сцені не залишала нікого байдужими. Федір Шаляпін говорив, що Саксаганському треба було в оперу йти. Загалом актор зіграв понад 100 ролей і кожна була неповторною.
Навесні 1890 року брати Тобілевичі - Іван та Панас заснували українську театральну трупу, яка проіснувала на сцені до 1907 року. У цій трупі Панас Карпович розпочав свою режисерську роботу. Тільки протягом першого року він здійснив постановку двадцяти двох вистав. Разом з братом вони постійно боролися за право українців мати свій національний, демократичний театр.
Зігравши понад 100 головних ролей і поставивши 80 вистав, він здобув любов глядачів і повагу критиків. З-під його пера вийшли п'єси про закулісне життя українських артистів: "Лицеміри" (1908 р.) та "Шантрапа" (1914 р.).
Востаннє Саксаганський виступив на сцені 12 травня 1935 року, коли офіційно-урочисто відзначали 75-річчя його життя й 50-річчя сценічної діяльності. Актор грав, як завжди, неперевершено, але вже сидячи у кріслі.
17 вересня 1940 року Панас Саксаганський відійшов у вічність, похований на Байковому кладовищі у Києві.
Ще за життя корифея у Києві з'явилася вулиця Саксаганського (колишня П'ятакова).
На будинку розташованому за вулицею Жилянська, 96 в якій жив визначний актор і драматург з 1912 по 1940 рік встановлена меморіальна дошка, але на жаль вона вкрадена в 2018 році.