Імена та дати

  "Винний у любові до України": до 135-річчя Павла Петровича Филиповича

    

    Павло Петрович Филипович народився 20 серпня 1891 року в селі Кайтанівка Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський район Черкаської області) в родині священника. Батько Петро Андрійович був освіченою людиною, не байдужий до поетичного слова і пісні, в молоді роки співав у хорі Миколи Лисенка.

    Павло вже в ранньому дитинстві виявляв любов до читання і дуже рано почав писати вірші. Він успішно закінчив чотири класи гімназії, далі здобув середню освіту в престижній колегії Павла Галагана. В колегії він пише багато віршів, з нього формується цілком зрілий поет. У 1910 році вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Однак уже тоді Филипович зрозумів, що навчання на цій спеціальності йому не пасує, тож перевівся на історико-філологічний факультет слов'яно-руської філології. Павло Филипович навчався одночасно з письменником Михайлом Драй-Хмарою, тоді ж він вступив у групу неокласиків, які орієнтувалися на західну й античну літературу.

    

    У 1915 році Павло Филипович закінчив Київський університет. За видатні успіхи у навчанні йому було надано право залишитись в університеті як професорському стипендіату. Він вів семінари з історії української літератури разом з Миколою Зеровим. Згодом за великі досягнення у сфері освіти став професором.

    Павло Филипович почав друкуватися із 1910 року російською мовою в журналах "Вестник Европы", "Жатва", "Куранты", "Заветы" під псевдонімом Павел Зорев.

    Зміни, які відбулися у внутрішньому світі Павла Филиповича за роки революції та громадянської війни, - разючі. Коли він улітку 1922 року вперше за кілька літ приїхав у Лозоватку, де проживали тоді Филиповичі, рідні просто не впізнали його. Він видався їм зовсім іншою людиною. По-перше, мова - розмовляв літературною українською. По-друге, - іншим стало коло його зацікавлень. Ще зовсім недавно захоплювався французькими модерністами, російськими символістами, міг годинами читати з пам'яті (мовою оригіналу) твори Бодлера, Верлена, Бальмонта, Анни Ахматової, Гумільова, а тепер усі його розповіді оберталися здебільшого довкола молодої української поезії. З 1917 року по­чав виступати в українській періодиці в журналі "Кни­гар". За життя з'явилося дві книжки віршів - "Земля і вітер" (1922) та "Простір" (1925). Окремими видан­нями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературо­знавчі праці "Шевченко і декабристи" (1926), "Ук­раїнське літературознавство за десять років революції" (1928), "З новітнього українського письменства" (1929).

    

     Відомо про так званий "Неокласичний марш", написаний протягом двох веселих годин Павлом Филиповичем, Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою та Максимом Рильським, і оголосили його маніфестом, платформою неокласиків. Це яскравий приклад самоіронії київських неокласиків, які протистояли вульгарному соціологізму та пролетарсько-спрощеному напряму в літературі 1920-х років:

Ми - неоклясики, потужна

Революційна течія:

Йдемо напружено і дружно...

Леконт де Ліль, Ередія!...

Ми виникаємо стихійно,

Щороку сходячись на чай,

Страшися, ПЛУЖЕ безнадійний,

Статут свій переробляй!...

Ми Лебедю рідня і щуці,

А рак червоний - нам дарма.

Хоч ми й не робим революцій,

Але й життя від нас нема…

Ми - неокласики, потужна

Літературна течія.

Ступаєм тужно, харалужно.

Леконт де Ліль, Ередія!...

    Павло Филипович заглиблений у власну поетичну творчість, усе ж викроював дорогоцінні години на те, щоб прочитати чи послухати перші, ще невправні та наївні спроби початківців, яких так рясно вродила хвиля революційного відродження. Він був і перекладачем, і писав цікаві та ґрунтовні літературознавчі студії, зокрема - з шевченкознавства. А ще досліджував Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Олеся, своїх сучасників - київських неокласиків - і ще багатьох інших українських поетів, зокрема романтиків. Сьогодні це класика гуманітаристики. Блискуче знав французьку та латинську мови, з яких (та інших) перекладав. Київські неокласики були останнім українським поколінням, яке читало в оригіналі класичними мертвими мовами.

    Також Павло Филипович викладав історію літератури в університеті, який з 1920 року носив назву Київський інститут народної освіти (КІНО), спочатку доцентом, потім професором до 1935 року. А ще Павло Филипович був невтомним науковим діячем. Зокрема, секретарем Історико-літературного товариства ВУАН, співробітником постійної комісії для видання пам'яток новітнього українського письменства Київської філії Інституту імені Т. Шевченка, членом Бібліографічного товариства.

  

     Павло Филипович любив театр, спорт - захоплювався тенісом. Так і познайомився з майбутньою дружиною Марією Михайлюк на тенісному корті. А ще виявилася у них спорідненість душ, бо обоє любили мистецтво і чудово зналися на ньому.

    У громадському житті Павло Филипович активної участі не брав і ніколи не належав до жодної з політичних партій, що, втім, не врятувало його від політичних репресій.

    У серпні 1935 року Павло Филипович був заарештований працівниками НКВС разом з Миколой Зеровим і звинувачений у приналежності до "шпигунсько-терористичної організації", що нібито існувала на базі їхнього семінару з української літератури. На початку 1936 року засуджений до страти, але згодом вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Покарання відбував на Медвежій горі та на соловках.

    3 листопада 1937 року Павло Филипович був страчений в урочищі Сандармох (нині - карелія, рф) разом з сотнями інших в'язнів соловків. Була репресована й дружина поета Марія Филипович, яку у 1938 році заслано в м. караганду. У січні 1958 року Павло Филипович був реабілітований за відсутністю складу злочину.

Бібліографія:

    Филипович, П. П. Поезії [Текст] / Павло Филипович ; упоряд., вступ. ст., прим. Н. В. Костенко. - Київ : Радянськй письменник, 1989. - 190 с. - (Бібліотека поета).

    Филипович, П. П. Шевченкознавчі студії [Текст] / Павло Филипович ; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України ; Черкаський державний університет ім. Б. Хмельницького. - Черкаси : Брама, 2002. - 219 с. - (Шевченкознавчі раритети).

    Филипович, О. Спомини про брата [Павло Филипович] [Текст] // Київські неокласики / упоряд. В. Агеєва. - Київ, 2003. - С. 137-160.

    Костюк, Г. Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара [Текст] // Київські неокласики / упоряд. В. Агеєва. - Київ, 2003. - С. 224-226.

    Оглоблин, О. Спогади про Миколу Зерова й Павла Филиповича [Текст] // Київські неокласики / упоряд. В. Агеєва. - Київ, 2003. - 251-252.

    Жулинський, М. Г. Павло Филипович (1891-1937) [Текст] // Слово і доля : навч. посібник. - Київ, 2006. - С. 302-310.

    Райбедюк, Г. Б. Павло Филипович (1891-1937) [Текст] // Гроно нездоланих співців : навч. посібник / упоряд. В. І. Кузьменко. - Київ, 1997. - С. 83-93.

    Гречанюк, С. С. Один із "Грона п'ятірного" (Павло Филипович) [Текст] // На тлі ХХ століття : літературно- критичні нариси. - Київ, 1990. - С. 59-98.